Локдаун не додає працюючим батькам ресурсу, на жаль( Дітей вдома якось треба займати, вчити і "розважати", аби хоч трохи попрацювати в "тиші". А ще є рутина, побут... та й себе і дітей треба нагодувати.
Почитайте ці заспокійливі і підбадьорливі факти від психологині Світлани Ройз! Текст заряджений, аби батьки могли видихнути і переконатися, що ми всі "достатньо хороші" і зможемо пережити цей локдаун.
Навіть, якщо дитина просидить 4 години біля телевізору під мультики (за її віком), а ми, батьки, за цей час встигнемо хоч трохи відпочити - і повернемося до неї адекватними - нічого страшного з дитиною не трапиться. (Але, звичайно такий марафон з мультиків має бути не кожен день )
«До літа лікар не радить скасовувати антидепресанти». Булінг у школах — чому жертви досі бояться про це говорити?
У січні 2019-го в Україні почав діяти закон про булінг. Через місяць учениці, яка виставляла в інстаграм непристойні фото своєї однокласниці, суд виписав перший штраф. Після цього було ще декілька гучних справ. А за два роки в судах винесли понад пів тисячі рішень.
Але чи вирішує штраф проблему для дітей, яких цькують? Адже після розголосу на постраждалих може чекати ще одна хвиля булінгу від однокласників або вчителів за те, що вони про все розповіли, а їхні батьки вирішили боротися з цькуванням своєї дитини.
hromadske розповідає історію Ірини, яку школа не змогла захистити ані під час першої хвилі, коли її цькували вчителі, ані під час другої – коли до цього долучилися її однокласники.
Лише зараз — через два роки після того, як про булінг у її школі дізналися всі, — дівчина наважилася говорити та дати перше інтерв’ю.
«Ти — нездара»
Історія Ірини Медведик почалася, коли вона вчилася у восьмому класі. А, може, й роками раніше — одразу з першого дня, як дівчина перейшла в цю школу.
«Це була звична ситуація — заходиш у вестибюль і перше, що чуєш — як директорка кричить на другому поверсі. Хоча ця школа вважається однією з найкращих у місті», — розповідає мами Ірини, Світлана.
Так само поводилися й учителі.
«Я пам’ятаю, як учителька математики казала: "Подивіться, який сьогодні хороший день, ви не робите помилок, а я на вас не кричу"», — згадує Ірина.
Вчителі постійно підвищували голос й обзивали учнів. Не можеш пошити сумку на уроці трудового навчання — «нездара», не розумієш чогось з математики — «тупий».
Фото: Олександр Грехов/hromadske
Ставлення вчителів дуже тиснуло на Ірину. Вона боялася щось неправильно зробити, бо ж тоді на неї накричать, принизять і навішають ярлик, що вона не старається.
На тлі такої атмосфери в дівчини почалися панічні атаки.
Одного дня після скандалу з учителькою математики Ірина прийшла додому і плакала декілька годин. Її трусило та нудило.
«Я кричала швидкій, щоб вони терміново приїжджали, бо просто не знала, що з нею робити. Це було страшно», — згадує Світлана.
В Ірини діагностували депресію. Вона почала працювати з психотерапевтом і психіатром. І паралельно вирішила записувати на диктофон уроки, де на неї та однокласників кричали вчителі.
«Був випадок на уроці праці. Я не могла щось пошити чи зробити. Вчителька дуже розізлилася, почала кричати на мене, ображати, казати, що я нездара, що в мене нічого не вийде. Я стояла перед нею, ледь не плакала, намагалася її переконати, що це не так. На що вона мені відповіла: “Ну, а хто ти така?”».
Світлана вмикає аудіозапис, де ця ж вчителька викрикує однокласницям Ірини: «У вас що, тєчка?!!».
Про те, що Ірина записує уроки на диктофон, знали лише декілька її подруг-однокласниць. Вони цього не схвалювали й навпаки казали, що все може стати ще гірше. Але дівчина продовжувала:
«У мене завжди було загострене відчуття справедливості. І я розуміла, що це ненормально, коли на тебе кричать і обзивають. Для мене це було аксіомою».
Світлана розповідає, що допоки Ірина не дала їй послухати записи, вона не могла зрозуміти, чому донька так засмучується.
Порадившись, Ірина та Світлана вирішили зробити цю ситуацію публічною. І виклали записи в спільноту «Батьки SOS» у Facebook.
«І після цього почалося… Дійшло до телеканалу “1+1”», — згадує Світлана.
Фото: Олександр Грехов/hromadske
«Усі казали, що це я в усьому винна»
Сім годин однокласники у спільному чаті безперервно обговорювали вчинок Ірини. Для дівчини почався кошмар. Жоден не став на її бік і не сказав, що вона зробила правильно.
Однокласники запитували, навіщо вона винесла все назагал, чому спершу не поговорила з вчителькою.Мовляв, тепер у класу погіршиться репутація і вчителі їх недолюблюватимуть.
На записах Ірини також були слова вчительки, яка казала, що хоче одному учневі розбити голову і викинути його з вікна за те, що він її обізвав. Але навіть на це ніхто не відреагував.
«Мені було некомфортно. Крім батьків, ніхто мене не підтримав. Ніхто жодного разу не сказав, що я права. Всі писали, що я винна», — розповідає Ірина.
Світлані також було непереливки. Батьки звинувачували її, як і доньку. Хоча вона пояснювала, що це стосується кожної дитини.
«Я запам’ятала фразу однієї мами. Був запис, де вчителька кричала на її дитину, обзивала її. На що вона відреагувала: “Отже, заслужила”».
Світлана годинами розмовляла телефоном з директоркою школи, яка була незадоволена тим, що жінка не прийшла до неї, а одразу про все розповіла публічно і «винесла сміття з хати». Відстороняти від роботи вчительку трудового навчання вона відмовилася.
«Я знала, що інші батьки неодноразово скаржилися директорці на цю вчительку. Вона відповідала, що не може її звільнити, бо не знайде нікого на заміну», — каже Світлана.
Вперше Ірина побачилася з однокласниками після вихідних, у понеділок. Вона вирішила не пропускати школу, щоб не показувати, що злякалася:
«Але насправді мені було дуже страшно. Я вся тряслася. Пам’ятаю, коли зайшла в клас — почула чийсь смішок. Напевно, це було пов’язано зі мною».
Ірина просила своїх подруг-однокласниць, щоб ті постійно з нею розмовляли й більше ніхто не міг з нею заговорити.
У школі почалося затишшя, на певний час усі перестали кричати та стали контролювали себе. Вчителька трудового навчання попросила вибачення в класу. Самої ж Ірини вона уникала.
За чотири дні Світлана написала ще один пост у групу «Батьки SOS» з тегом «перемоги». Вона розповіла, що, за спільним рішенням з нею, вчительці трудового навчання вирішили дати другий шанс.
Директорка дозволила Ірині не ходити на уроки праці. Замість цього вона проводила час у бібліотеці — малювала там плакати. Ірину це влаштовувало, тому що вона боялася зустрічі з вчителькою:
«Я постійно була в напруженому стані. Мені здавалося, неначе я ношу з собою уявний щит і готуюся до нападу».
«Мої друзі мовчали, щоб про них не подумали нічого поганого»
Світлана пропонувала доньці перейти в іншу школу. Ірина відмовлялася – не хотіла покидати своїх подруг:
«Мені так хотілося проводити шкільні роки зі своїми друзями. Але вони навіть не заступалися за мене. Мовчали, щоб про них не подумали нічого поганого».
На початку дев’ятого класу дівчині сказали, що вона знову має відвідувати уроки трудового навчання. Вона боялася, плакала. Батько одразу приїхав і забрав доньку додому, щоб вона могла відпочити та підготуватися.
На уроці все відбувалося мирно, але нещиро, згадує Ірина.
«Ірі ставили 12, аби лише вона мовчала», — каже Світлана.
Вчителі час від часу натякали Ірині на її записи. Іронічно запитували, чи раптом не записує вона їх знову.
Ірина більше нікого не записувала, і після дев’ятого класу все ж перейшла в іншу школу на дистанційне навчання.
«Ми лише зараз, майже через два роки, почали з цього виплутуватися й оговтуватися. Іра досі п’є антидепресанти, і до літа лікар не радить їх скасовувати», — розповідає Світлана.
На її думку, запобігти такій поведінці вчителів могли б камери спостереження. Аби кожен з батьків мав можливість переглянути, як щодня у їхніх дітей проходять уроки та як з ними спілкуються вчителі.
Співзасновниця громадської організації «Батьки SOS» Олена Бондаренко каже, що це б лише точково розв'язувало проблему, але не змінило б систему.
«В ідеалі ми маємо довіряти вчителю, його методикам викладання. Тому, як він доносить інформацію до дітей, який стиль спілкування обирає. А коли обираємо метод контролю (бо, на правду, маємо на це причини), — появляється недовіра. І це не дає працювати багатьом хорошим вчителям», — розповідає Бондаренко.
Вона додає, що зараз одним з найдієвіших методів боротьби з булінгом є публічний розголос. А обговорення таких випадків необхідне, щоб у суспільстві сформувалася думка, що дитина, яка не витримала і заявила про правопорушення — не винна.
«Таке ставлення — стовідсоткова провина батьків, які мовчать. Які сприяли формуванню думки інших дітей, що той, хто заявив про булінг, у чомусь винен. Також це й провина вчителів, які чули крики колег в коридорі. Спершу всі вважають, що така ситуація нормальна. А потім цькують дитину, яка цього не витримує», — пояснює Олена Бондаренко.
«Коли батьки самі так ставляться до своїх дітей — тоді й виникає думка, що вони заслужили таке ставлення від вчителів», — пояснює Бондаренко, чому батьки часто толерують булінг учителів стосовно власних дітей.
Дитина, яка розповіла про булінг, — не стукач і не ябеда. Навіть якщо вона повідомила про випадок, який її безпосередньо не стосується, каже Бондаренко:
«Вчителі кажуть, що діти мають самі розв'язувати свої проблеми. Але не діти обрали собі саме цей клас, однокласників, цей розклад уроків. Вони не обирали собі цих умов і вони не можуть впоратися з проблемами, які хтось з дітей приніс у школу з родини».
«Школа має бути зацікавлена в тому, щоб не було булінгу»
Шкільна психологиня з Кропивницького Катерина Ступіна в лютому цього року проводила анонімне опитування серед учнів своєї гімназії.
Виявилося, що 85% школярів розуміють, що таке булінг. 76% зазначають, що у випадку цькування потрібно звертатися до класного керівника, психолога, батьків або директора.
«Я пояснюю учням, що відповідальність за булінг несете також і ви. І що є не лише людина, яка булить, але й також ті, хто спостерігають, знімають на камеру, стоять осторонь. Та людина, яка підтримує, також є учасником булінгу», — розповідає Ступіна.
Якщо батьки дитини заявляють про булінг, психологиня намагається примирити обидві сторони, проводить з ними розмови, консультації, визначає психологічний стан учнів. Також починає працювати з класом, стежить за дітьми на перервах, уроках, залучає всіх до спільних заходів поза заняттями.
З Іриною шкільний психолог не працював. Лише одного разу їй дали пройти тест із запитаннями, чи має вона друзів у класі та кого б запросила на свій день народження.
Анна Покровська, психологиня громадської організації «Безпечний світ», разом з колегою вже декілька років проводить психологічно-правові тренінги в школах, на яких вони намагаються запобігати випадкам булінгу.
Покровська наголошує, що після заяв дитини про цькування клас потрібно певний час тримати під контролем психолога, класного керівника, директора, всіх учителів, які у ньому викладають:
«Варто підготувати клас до того, що зараз прийде учень, який мав випробування — зіштовхнувся з булінгом. І його потрібно підтримати, щоб він відчув безпеку. Потрібно дати відповідальність дітям, щоб ті створили у класі сприятливий клімат».
На думку Бондаренко, школа має бути зацікавлена в тому, щоб у закладі не було булінгу:
«Але якщо керівництво закладу не здатне впоратися з першою хвилею булінгу, яку воно допустило, то не зможе впоратися й з другою, коли дитину починають цькувати за те, що вона розповіла батькам».
Наприкінці 2018-го Верховна Рада ухвалила закон, який передбачає штрафи за цькування в школі. За фізичне або моральне насильство й агресію в будь-якій формі батьки кривдника мають заплатити штраф від 40 до 850 гривень. За кривду особливої жорстокості — від 1700 до 3400 гривень.
Також керівники шкіл зобов’язані повідомляти про факти булінгу поліцію. Інакше їм доведеться заплатити штраф від 850 до 1700 гривень. Якщо ж вони не повідомлять, то заяву в поліцію можуть подати батьки.
Хоч на момент розголосу ситуації в школі Ірини закон про булінг вже набув чинності, Світлана в поліцію не зверталася. Каже, що тоді про нього ще не знала та й до судів вони з донькою не були готові: «Іра була в такому стані, що просила більше нікуди не заявляти».
За словами освітнього омбудсмена Сергія Горбачова, проблема з повторною хвилею цькування після розголосу справді є. У таких випадках потрібно бути готовим до того, що заяву про булінг доведеться подавати повторно.
«Найдієвішим є законний спосіб реагування: якщо дитина зіштовхується з повторним булінгом, потрібно знову все фіксувати й звертатися спочатку із заявою до керівництва закладу освіти, вимагати реагування відповідно до наказу МОН. Це означає — повідомити протягом одного дня поліцію, скласти адмінпротокол, передати справу в суд. Ми можемо допомогти у захисті прав, але без власної позиції та рішучості батьків дуже складно добитися результату», — каже Сергій Горбачов.
Юрій Кіцул, заступник начальника управління ювенальної превенції Департаменту превентивної діяльності Нацполіції, розповідає, що на його практиці не було випадків, коли ті, кого за рішенням суду притягнули до відповідальності, ще раз вдавалися до цькувань:
«Адміністративна відповідальність має свій ефект. Інше питання, що постраждала дитина боїться і їй некомфортно бути з людиною, котра її цькувала. Але це мають вирішувати засновники закладу — їхній обов’язок організувати та провести соціально-психологічну реабілітацію і для булера, і для постраждалого».
До Олени Бондаренко батьки часто звертаються із запитанням — чи заявляти про булінг, чи вартує це того. Зазвичай вона розповідає про ймовірні варіанти розвитку подій. Зокрема й про те, що дитину та батьків після публічних заяв цькуватимуть ще більше.
«Я попереджаю: якщо ви зупинитеся десь посередині, то ви програли. Від цього школа у своїх методах стане ще сильнішою. Прорахуйте, що ви будете робити. Чи зможете забрати дитину, якщо відчуватимете, що вона в небезпеці? Чи матимете час і сили на боротьбу?», — розповідає Бондаренко.
Попри ці перестороги, каже активістка, більшість батьків все ж відповідають, що спробують. І починають боротьбу:
«Не скаржитися — не можна. Інакше ви навіть не спробуєте захистити дитину і втратите авторитет, роль у суспільстві. Навіть не пробувати, тому що страшно? Але ж багатьом вдається. Якщо ми нічого не будемо робити — це означає, що ми готуємо дітей жити в таких же умовах, у яких жили самі».
Знайти час на все: онлайн-інструменти для планування свого життя
Перший тиждень дистанційної роботи і навчання став справжнім краш-тестом не лише нашої нервової системи, а й навичок ефективного планування часу й розподілу завдань. Виявляється, є прості онлайн-інструменти та старі перевірені способи, як організувати роботу над проєктом чи будь-яким завданням і розподілити свій час між різними активностями. Співзасновниця першої IT-школи для дітей KidIT Надія Андрущенко поділилася власними лайфхаками тайм-менеджменту під час онлайн-конференції «Жінки в STEM: від мрії до дії»
Проведіть аудит свого часу
Перед тим як приступати до планування свого проєкту чи дня, раджу спершу провести двотижневий аналіз: чим наповнений кожен ваш день і, відповідно, тиждень. Нам весь час здається, що в нас немає часу на заняття спортом, онлайн-навчання, вдосконалення англійської тощо. Час у нас є, але він десь захований між нашими щоденними справами, отже, треба його виявити.
Раз на рік я роблю аудит свого часу — спостерігаю за собою і записую, на що витрачала свій час протягом двох тижнів. Можна завести табличку в Exel або просто записувати в блокноті. Я розбиваю таблицю на 30-хвилинні слоти — від пробудження до часу вкладання до сну: позначаю, скільки в мене займає ранкова рутина, дорога до офісу, скільки часу я займалася завданнями своєї компанії, скільки в мене пішло на втикання у відосики і прокрастинацію, скільки я читала.
Спершу просто записуйте — не аналізуйте і не критикуєте себе за те, куди витрачаєте час. Після двох тижнів спостереження згрупуйте свої щоденні активності за тематикою: ранкова/вечірня рутина, домашні побутові справи, навчання, робоче спілкування тощо. Після першого свого аналізу я виявила, що витрачаю по 3–4 години на дорогу до офісу, а також що нерегулярно прокидаюся вранці. Тож вирішила, що їздитиму в місто лише тричі на тиждень і впорядкую свій сон. Так я заощадила 12 годин на тиждень для самоосвіти.
Знайдіть свій найпродуктивніший час
Коли позначаєте в блокноті, чим займалися в цей час, додайте туди рейтинг свого самопочуття — від 0 до 5. Ви самі оцінюєте рівень своєї енергійності: якщо сили б’ють фонтаном і вирують ідеї — це 5, якщо відчуваєте, що втомлені і пасивні — ставте 1 або 0. За два тижні ви побачите, у які проміжки часу ви почуваєтеся бадьоро — слоти з 5 і 4 — це і буде ваш час найвищої продуктивності.
Для себе я зрозуміла, що найбільш енергійною почуваюся з 8:30 до 12:30. І виявилося, що зазвичай цей час я провтикувала в дорозі. Тож я перебудувала весь свій графік. Мій найнепродуктивніший період (0 і 1 у рейтингу) — з 13:30 до 15:30, тож на цей час планую відпочинок або нескладні зустрічі.
Trello — віртуальний task-board
Trello — мій улюблений онлайн-інструмент. Це віртуальна дошка, де ви можете самостійно або разом із командою розміщувати і планувати завдання по проєкту і слідкувати, як ви та інші учасники їх виконують. Можна розбити дошку на категорії:
In focus — те, на чому зосереджена робота зараз.
In progress — завдання на тиждень-два.
For approval/Sharing — розділ, куди ми з командою кладемо те, чим хочемо поділитися, або щось, що потребує зворотного зв’язку.
Done — завдання, які вже виконані. Дуже важливо мати окремо такий список — він підбадьорює робити ще більше і показує, яких конкретних результатів ви вже досягли. Цей розділ дуже цікаво аналізувати згодом за пів року чи рік, щоб побачити, скільки всього вам вдалося втілити, наскільки продуктивним був ваш рік/місяць.
Окремо веду власну дошку в Trello як особистий блокнот. Я зрозуміла, що закладки в браузерах зі мною не працюють, а щодня з’являється багато статей/книг, які хочеться зберегти, щоб прочитати. Тому маю свою task-board, яка завжди ввімкнена на окремому екрані. Тут є такі розділи:
To do list — рандомно сюди потрапляє все, про що хочу не забути: фільми, книги, статті.
Мета на цей місяць — наприклад, за цей місяць хочу досягти того, щоб прокидатися з першим будильником, медитувати 10 хвилин щодня, делегувати завдання.
Навчання — зараз проходжу курс «Операційні стандарти» на Coursera, тож тут розміщую все, пов’язане із цим.
Окремо маю розділ натхнення: фото з Instagram, класні штуки, які можна потім використати на презентаціях, ресурси з англійської мови.
Для мене важлива візуалізація, тож у Trello я активно використовую мітки: наприклад, зелена для книг — одразу бачу, що я собі запланували купити/прочитати.
Дрібні побутові завдання здатні розфокусовувати нашу увагу і відволікати від головного проєкту — написання наукової роботи чи іншої важливої справи. Щоб не губити і не забувати ці тисячі маленьких справ, використовую OneNote, Wunderlist або Google Notes.
Повісьте ватман на стіні
Маю старий і простий спосіб планувати свій проєкт без заморочок: раджу повісити на стіні великий ватман і назвати його «Що я маю зробити». Розділити його на три частини: До початку проєкту, Під час проєкту та Після. Далі розграфити кожну частину на Завдання і Дедлайн. А тоді вписати все, що треба зробити для реалізації задуму: зібрати команду, написати текст, зняти відео тощо. Для кожного такого завдання важливо ставити собі чіткий дедлайн виконання. Поступово викреслюйте ті завдання, які вже виконані — ви маєте бачити, що вже зроблено.
Лайфхаки таймконтролю і продуктивності
Оберіть, скільки часу на день ви дозволяєте собі на соцмережі і завтики у відосики. ResqueTime — мій улюблений додаток «порятунку» часу — встановлюю його як батьківський контроль для себе. Він сповіщає, коли часовий ліміт вичерпано.
Pomodoro: використовую цей метод роботи щодня: 25 хв працюю, 10 хв відпочиваю. Це дає мені змогу зберігати максимальну ефективність протягом 6–8 годин роботи.
Розмежуйте браузери: я на одному браузері маю всі робочі вкладки і документи, на іншому — усе для розваг і дозвілля. Таким чином, коли відкрила робочий браузер, це мій working space, ніщо мене тут не відволікає, я не даю собі права залипати в YouTube чи соцмережі.
Складайте mind map — через ментальні карти можна дуже зрозуміло візуалізувати шлях дитини чи власний у певному проєкті.
Не запрацьовуйтеся: буває, що я потрапляю в робочий потік, і мені складно себе зупинити — можу працювати без перерви 6–8 годин. Проте наступного дня буду просто зомбі — це непродуктивно і шкідливо.
Вимикайте гаджети о 20:00, випийте заспокійливий чай і почитайте художню літературу перед сном.
Зробіть «Scrum. Навчись робити вдвічі більше за менший час» своєю настільною книгою.
Навіть, якщо дитина просидить 4 години біля телевізору під мультики (за її віком), а ми, батьки, за цей час встигнемо хоч трохи відпочити - і повернемося до неї адекватними - нічого страшного з дитиною не трапиться. (Але, звичайно такий марафон з мультиків має бути не кожен день 
)
